АНДРІЙ ІВАНОВИЧ ВЕРТАЄТЬСЯ ДОДОМУ (ОРИГИНАЛ СТИХОТВОРЕНИЯ - В СЛЕДУЮЩЕЙ ЗАПИСИ)
переклад Олеся Барліга

Життя тьмяніє,
стає тюрмою;
Все у житті кришиться метушнею.
Скінчилось все.
Шляху немає більш для нас.
Андрій Іванович не повертається додому.
Спочатку був з лицем як повня.
Та якось він пішов,
уплив.
На пароплаві річкою уплив.
І більш його немає зовсім.
а був.
Красивим молодим він згодом був
Русявим був, красивим був -
говоримо ми зі сльозами.
Таким красивим, з барвистими очима був
з такими сірими строкатими очима.
Таким красивим був,
таким коханим був!
Андрій Іванович не повертається додому.
Усі складні задачки з геометрі Андрій Іванович лузав,
"Трьох мушкетерів" Андрій Іванович читав.
І ось задачки нікому лузати,
нема кому книжки читати.
Андрій Іванович не повертається додому.
Андрій Іванович повісточку отримав,
до хлопчика прийшла повістка.
До армії його забрали,
відрахували з інституту.
Андрій Іванович не повертається додому.
Так довго в армії Андрій Іванович служив,
так довго в різній армії служив.
Так довго, далеко, завжди він пішечки ходив.
Він пішечки ходив і різну зброю при собі носив.
Вкрай в різних арміях служив,
та зброю при собі носив.
І ось тепер Андрій Іванович не повертається додому.
Минула вже столітня битва,
і семирічна вже відгомоніла битва,
і п’ятирічна вже відгомоніла битва.
минула вже трирічна битва.
І почалася ще одна оновлена війна.
Андрій Іванович не повертається додому.
Вже артилерія уся прийшла,
бомбардировка вся прийшла,
уся дивізія скажена повернулась.
Андрій Іванович не повертається додому.
Монгольські всі війська давно прийшли
і чорні прапори з собою принесли.
Вже руські всі війська прийшли.
Прийшли полки
і принесли свої штики.
Андрій Іванович не повертається додому.
Ось і військові проплили вже кораблі,
річками промайнули кораблі.
Попереду пливли
норманські вигнуті човни.
І танки по дорозі йшли
брудні.
Андрій Іванович не повертається додому.
Вже будівельний відкривають інститут,
і залізничний інститут;
іще якийсь там інститут.
До інституту його узяти хочуть;
усе пояснюють,
і перепрошують,
стипендію дають.
Але ніяк,
Андрій Іванович не повертається додому.
Чекаємо на нього,
минає цілий рік.
Скінчився вже давно похід.
Всі повертаються,
потроху повертаються.
Де рідний мій,
мій золотий,
коханий мій?
Ми стоїмо і дивимось на шлях.
Андрій Іванович не повертається додому.
І цілий день його ми ждем,
і цілий місяць ждем.
Два роки ждем.
багато ще років ждемо.
Без хусток –
під снігом і дощем,
без пальт –
під снігом і дощем.
і без плащів –
під снігом і дощем.
Його все ждем,
його весь час ми ждем,
І кожен день виходимо на шлях.
Де ти мій рідний,
мій золотий,
коханий мій?
Всі повертаються,
потроху повертаються.
Андрій Іванович не повертається додому.
Чекаємо,
чекаємо весь час.
Міркуємо:
коли ж він прийде?
Міркуємо:
коли ж він прийде ?
Не знаємо чого він не іде.
Не знаємо чого він не приходить.
Чекаємо,
весь час чекаємо.
Міркуємо:
ось-ось прийде
ось-ось це станеться.
Але ж все ні і ні
не відбувається цього.
Андрій Іванович не повертається додому.
Ми все ждемо,
його весь час ждемо
Надії жодної не зостається.
Проте все рівно ми ждемо
під снігом і дощем.
Нарешті долинає хтось страшний
і мовить:
"Не треба більш чекати,
коханий не повернеться.
Скінчилось все.
Не треба більш чекати.
Коханий не повернеться,
не прийде."
Андрій Іванович не повертається додому.
І голос цей нам далі мовить:
"Він всі свої походи відходив.
Знесилився, немає більше сил,
всіх сил немає,
ані в душі, ані у м’язах.
Хіба ви не цього хотіли?
Бо ж лаявся він грубо,
і напідпитку був не раз,
Усіх захоплював, рішуче убивав,
Та якось непомітно кволим став,
і захисту тепер він потребує.
Ідіть, якщо бажаєте,
шукайте.
А краще не шукайте,
марно не чекайте.
Скінчилось все.
Коханий вже не прийде.
Надії жодної немає.
Летіть,
летіть скоріше за моря."
Андрій Іванович не повертається додому.
Проте
у відповідь ми кричимо:
"Неправда!
Все брехня.
Він гарний,
добрий,
надто вумний був.
Ні крапельки не пив,
Марину Марківну любив.
Відлюдний, соромливий, самозакоханий він був.
Талановитий,
вкрай здібний був.
Він все умів,
бо ж він механік був.
Він книжку написав.
Косарку винайшов,
траву косити.
На хватку фотоапарат зібрав.
Все лагодив.
А сам такий,
не дуже й то високий
худий увесь.
І вилиці стирчать,
кущами над очима брови нависали.
Про голос мій сказав,
як зараз пам’ятаю,
“голосок”
І ось іще промовив:
“...вам буду душу гріти...”
І ось іще сказав:
“...зроблю я все з любов’ю...”
Мені ж не так багато доброго говорять
тому слова його я пам’ятаю.
Це буде все в моїй душі горіти, пломеніти.
Від болю найстрашнішого не згасне,
не проллється з кров’ю.
Навіщо, навіщо Андрій Іванович не повертається додому?
Навіщо не вертається?
Мов сонечко він був,
осяював він все
Він ясним був,
всіх світлом окропляв,
і всіх кого любив, він захищав.
І ось він весь в моїй душі незгасний.
Був добрий, ніжний,
“рідна” промовляв.
Коханим був!
Та він і зараз любий.
Образить, скаже зле –
і все одно коханий.
Навіщо, навіщо Андрій Іванович не повертається додому?”
Тоді нам знову мовить голос той:
“Він все одно не вернеться,
тепер він на крутій горі росте.
Тепер росте він на горі великій,
він більше не прийде.
Тепер він став високим,
прямим стоїть все літо, зиму, весну, осінь.
Тепер він дерево, сосна,
вже руки в нього, це гілки.
Андрій Іванович до вас не прийде.
І це в науці і природі кличуть:
коловорот.”
І ми тоді подумали смиренно:
“Що ж нам робити,
нехай хоч так.
Напевно під сосни корою б’ється це сердечко.
Птахи там різні на гілках співають.
До нього там на крилах зроблених ефіру древесні
летять жуки-гарнюні різні.
Там високо, де зелень вся густа,
побачимо його очей барвистий скарб,
його зіниці.
І перстень золотий навколо тих зіниць.”
Думки усі урвались.
Андрій Іванович не повертається додому.
Йдемо його шукати,
йдемо моя товаришко.
Бо ти моя товаришко тепер.
В тужливім серці замкнутого кола –
ти моя подруга.
Андрій Іванович не повертається додому.
Тоді вдягли залізні ми панчохи,
залізні ми вдягли чоботи.
Зібралися.
І взяли ми з усіх речей, порожніх, некорисних,
лишень із долею трагічною мішок,
лишень на двох один незмінний смуток.
І кожна з нас взяла з собою
шість пар чобіт залізних.
Марина Марківно і я удвох пішли.
На гору на високу ми пішли.
Ми ображатися одна на одну перестали
і пішли.
Залишили образи і пішли.
Бо все одно Андрій Іванович не повертається додому.
Ні,
не знаєте як все таке буває,
ні!
Сім пар чобіт залізних ми зносили.
Пішли на сонячне, на місячне пішли ми світло.
Пройшли сто років,
багато сотень років,
і тисячу, мабуть, пройшли ми років.
Усіх з плачем питали ми,
розпитували всіх.
Андрій Іванович не повертається додому.
І нам сказали, що не вернеться ніколи.
І нам сказали, що не вернеться ніколи.
І нам сказали, що не вернеться ніколи.
Андрій Іванович не повертається додому.
Сказали,
не знайдете ніде подібної гори,
а є біда.
І дерева такого марно вам шукати,
а є потреба.
І є тут смерть!
Ніколи
коханий не повернеться,
не вернеться до вас.
Андрій Іванович не повертається додому.
Сказали,
є біда,
і горе є.
І є тут смерть.
І боляче ногам.
Сказали,
не повернеться ніколи.
Іти, іти –
і вмерти по дорозі.
Андрій Іванович не повертається додому.
Не повертається.
Хіба ж нам мало піклування неземного,
щоб хліб
і щоб цей самий дах над головою?
За що,
навіщо ж цій душі подібні катування?
Іти, іти –
і не побачитись з тобою?
Іти, іти –
і зрештою померти в самоті?
Андрій Іванович не повертається додому.
Не повертається.
Тож ні,
нехай усі мовчать про нього!
Коли про нього хтось промовить,
чужий
поточно
щось промовить –
на кров, на сухожилля –
жменька солі.
Так боляче, так лячно,
серце так болить.
Так боляче, так боляче
Душа болить.
Іти, іти –
спинити шлях земний від цього болю.
Андрій Іванович не повертається додому.
Марина Марківно і я удвох пішли.
Куди – не знали –
навмання пішли.
На гору на високу ми пішли.
Та де ж її шукати –
зовсім ми не знали.
Ми по дорозі просто йшли і йшли;
щоб пригасити біль,
йшли і йшли.
Куди –
самі не знали –
йшли і йшли.
Бо все одно Андрій Іванович не повертається додому.
І до гори високої дійшли.
До витоків високої гори дійшли.
І ми прийшли
і стали у підніжжя.
А на горі Андрій Іванович стоїть.
Він там росте,
всією кроною шумить.
Він перевтілений у древо,
там стоїть.
Стоїть з прадавніх ще часів.
Забув,
не пам’ятає всіх своїх імен.
Порубаний мечем,
пробитий кулею.
І мертва вже його душа –
не ожила.
Летить навколо нього лиш одна бджола.
І на плечі –
дупло, а в ньому вулик.
Лишень одна бджола летить навколо нього,
а він не зрить, не чує вже нічого.
Ніколи не повернеться додому.
Марина Марківна і я йдемо,
здіймаємось,
прямуємо ми вгору.
Ми задихаємось,
прямуємо хутчіш.
Верхівка дерева тремтить,
гойдається,
неначе дихає.
Ми задихаємось,
ми кричимо:
- Андрію!
Та марно кричимо йому:
- Андрію!
Ми кличемо:
- Андрію! –
він все одно не чує.
Ніколи не повернеться додому.
Навічно в чорнозем заритий.
Сказали нам,
що вбитий
вбитий,
вбитий!
Труну підготували вже,
домівку безвіконну
В труні він тій лежить,
занурений у землю.
Величне дерево росте,
стоїть.
І прагнуть аби вірили, що це він є.
І думають, що ось вона для нас,
весела звістка,
що назавжди втамує нашу тугу.
Але ж ми є жінками!
Не віримо ми в це,
в таке повірити не в змозі.
Одне велике дерево стоїть.
І хлопчик під землею міцно спить.
І хлопчик під землею смертно спить.
Він під землею непробудно спить.
Андрій Іванович не повертається додому.
О, Боже, це ж зовсім і не він!
Не промовляйте, що це він!
Не промовляйте, що існує, що є такий закон,
один для перевтілень всіх закон.
Що колообіг –
це життя прямує колом.
На що придумали закон?
На що придумали поганий цей закон?
І не кажіть нам, що це він.
Бо древо це,
насправді ж це не він.
Він був живий,
з ногами і руками.
О, Боже, це ж зовсім і не він!
Ми марно йшли.
Андрій Іванович не зійде тут травою.
Андрій Іванович вже квіткою не стане.
І пташкою у лісі не озветься.
Все це брехня і дурості.
А правда ось:
Андрій Іванович не прийде вже додому,
моя душа його вже не впізнає,
і, значить, не повернеться додому!
Нехай говорять, що пройде він роками,
пройде інакшими, чужими іменами.
Хай кажуть “колообіг”,
а нам,
таких втішань не треба!
Невже це все,
кінець?
На тій горі, що є
Вінець.
Невже це все,
кінець?
Андрій Іванович не повертається додому.
Але ж спочатку можна все почати!
Ми починаємо кричати.
Чому, чому раптово ти помер?
Будь знову!
Чому тебе убили?
Будь знову!
Так починаємо ми плакати, кричати.
Невже ми марно йшли увесь цей шлях?
Красивим знову будь,
коханим знову будь.
Бо ми ж не марно йшли страшний цей шлях.
Та ні,
Андрій Іванович не чує і не бачить.
І значить здалеку ми марно довго йшли.
Ми гірко плачемо,
і наші сльози вже ріка.
Ми гірко плачемо,
Ми час не вернемо,
Ми гірко плачемо,
і наші сльози вже ріка.
Ми марно стільки йшли.
Усе скінчилось.
Потонемо ми в річці.
Андрій Іванович не повертається додому.
І наші сльози вже ріка.
І раптом плинуть води,
пливе весна,
і під водою з дуплом ховається сосна.
Вода тече,
тече,
і лине.
Бо починається весна.
І під водою з дуплом ховається сосна.
З води тієї випливає немовля.
Маленький, рідний мій,
коханий мій,
йдемо додому!
йдемо додому разом!
І нескінченно плачемо щасливими сльозами.
Маленький він, обличчям наче повня;
вдивляється;
насупився
а виросте великим,
з такими сірими строкатими очима.
Маленький він та виросте великим;
з ногами і рукам,
і з душею.
Маленький він та виросте великим;
Марина Марківно я і удвох йдемо.
По черзі несемо його в руках.
Шукаємо стежини сонячні.
Вкриваємо, під сонцем несемо,
і чистим рушником голубимо.
І ось ми всі з гори вже ідемо.
І він іде,
його ми ведемо.
Іди, мій золотий,
коханий мій.
Гармидером усе,
босоніж ідемо.
Та це нічого.
Андрій Іванович вертається додому.